Home Blog

Briar Street Theatre – культурний феномен Чикаго

By
Alyona Kovalchuk
-
0

Одна з найцікавіших театральних локацій Чикаго, розташована у районі Лейк-В’ю. Простір поєднує історичну спадщину початку 20 століття з сучасною сценічною інфраструктурою та багаторічною присутністю культового шоу Blue Man Group. Театр став прикладом успішної інтеграції індустріальної будівлі у світ театру та важливою частиною культурного ландшафту міста. Його історія демонструє трансформацію комерційного об’єкта в осередок мистецтва, що понад чотири десятиліття формував театральну ідентичність Чикаго.  Далі на chicago-trend.

Історичне минуле будівлі

Будівлю було зведено у 1901 році як стайні для коней компанії Marshall Field and Company. Саме ці коні забезпечували доставку товарів одного з найвідоміших торговельних домів міста. З розвитком транспорту потреба в утриманні коней зникла і споруда втратила первісну функцію.

У 1970 році приміщення придбав Волтер Топел, засновник компанії Topel and Associated, Ltd. На той момент будівля належала Werner Kennelly Moving and Storage Company. Топел переобладнав її під звукову студію та офіс для власної кіновиробничої компанії. У період з 1977 року по 1985 рік тут також працювала постпродакшн-компанія Cinetronics, Ltd., яка згодом була перейменована на Swell і перенесена до центру міста у 1984 році.

У 1985 році простір офіційно відкрився як театр і поступово став частиною культурного середовища Чикаго. Родина Топелів залишається власником майданчика. Архітектурною особливістю є оригінальний другий поверх, який підвішений до стелі за допомогою великих талрепів — ця конструкція збереглася й досі та є характерною рисою інтер’єру.

Briar Street Theatre має 625 глядацьких місць. Сцена виконана у форматі просценіуму шириною 38 футів і глибиною понад 32 фути, з висотою до грид-сітки близько 23 футів. Театр обладнаний системами доступності для людей з інвалідністю, включно з можливістю пересування на кріслах колісних і використанням спеціальних гарнітур замкненого контуру. Поєднання історичної індустріальної архітектури та сучасного технічного оснащення дозволяє театру залишатися функціональним майданчиком для різноманітних сценічних форматів.

Blue Man Group 

Найбільш відомий період в історії театру пов’язаний з виступами Blue Man Group. Колектив, створений наприкінці 1980-х років, розпочав покази у Briar Street Theatre у 1997 році. Вистави тривали безперервно майже три десятиліття й завершилися у січні 2025 року.

Blue Man Group відомий поєднанням перформансу, музики та візуального мистецтва. Сценографія включала використання ПВХ-труб як інструментів, цифрових екранів, світлодіодних ефектів і художніх експериментів з фарбою. Перші п’ять рядів глядацької зали мали назву “Poncho Seats” — відвідувачам надавали дощовики для захисту від сценічних ефектів. Окремим інтерактивним елементом був “late alarm”, що спрацьовував у разі запізнення глядачів. Тривала резиденція Blue Man Group зробила Briar Street Theatre впізнаваним не лише у Чикаго, а й на національному рівні.

Окрім Blue Man Group, у театрі відбувалися постановки компанії Fox Theatricals та інших продюсерських структур. Серед знакових вистав:

  • “Driving Miss Daisy” – сценічна історія про взаємини літньої єврейської вдови та її водія в Атланті середини 20 століття; 
  • “Laughter on the 21st Floor”; 
  • “Having Our Say” – розповідає про життя сестер Делані;
  • “Jackie Mason’s Politically Incorrect”;
  • “Picasso at the Lapin Agile” — п’єса, написана у 1993 році.

Briar Street Theatre приймав гастрольні постановки та продюсерські проєкти, серед яких були “Driving Miss Daisy” та “Picasso at the Lapin Agile”. Протягом десятиліть сцена залишалася відкритою для різних форматів — від драматичних вистав до експериментального перформансу. 

Відомі артисти на сцені театру

Сцена Briar Street Theatre приймала низку відомих акторів театру та кіно. Серед них — Мікі Руні, лауреат премій “Оскар”, “Золотий глобус” і “Еммі”, який мав одну з найдовших кар’єр в історії американського шоу-бізнесу. У театрі виступала Вероніка Гемел, відома роллю у телесеріалі “Hill Street Blues”, а також Сада Томпсон, лауреатка премії Tony Award.

Серед інших визначних імен — Еллен Берстін, володарка премії “Оскар” та Лороті Лаудон, лауреатка “Tony Award”. Лобі театру прикрашене мистецькими роботами, серед яких твори, пов’язані з іменами Вінсента ван Гога та Пабло Пікассо, що підкреслює поєднання сценічного мистецтва й візуальної культури.

Briar Street Theatre є прикладом успішної адаптації історичної будівлі до потреб сучасного мистецтва. Від стайні для коней Marshall Field and Company до культової сцени Blue Man Group — шлях театру відображає ширший процес культурної трансформації Чикаго. Його історія, архітектурні особливості та репертуарна політика підтверджують статус важливого театрального осередку міста. Навіть після завершення резиденції Blue Man Group у 2025 році Briar Street Theatre залишається важливою частиною мистецької інфраструктури Чикаго.

Історія та місія A Red Orchid Theatre

By
Alyona Kovalchuk
-
0

Одна з найавторитетніших камерних театральних компаній Чикаго, що понад три десятиліття формує інтелектуальний та естетичний ландшафт міста. Заснований у 1993 році як ансамблевий театр, він послідовно розвиває модель колективної творчості, поєднує нову драматургію та переосмислення класики. A Red Orchid Theatre є прикладом стійкої мистецької інституції, яка працює в обмеженому просторі на 70 місць у районі Old Town і водночас має національне визнання. Далі на chicago-trend.

Філософія театру

Місія A Red Orchid Theatre базується на переконанні, що живий театр є важливим джерелом духовної підтримки людини у сучасному світі. Колектив декларує соціальну чутливість, естетичну вимогливість і чесність як основні принципи творчої діяльності. Театр прагне не лише презентувати нові п’єси з усього світу, а й повертати до сцени класичні твори, що набувають нової актуальності у сучасному контексті.

Колектив працює з відчуттям допитливості та інклюзивності, використовує силу ансамблю для переосмислення усталених форм. Такий підхід дозволяє формувати мистецький простір, в якому взаємодіють актори й глядачі, а також створюється середовище для діалогу про складні перетини людського досвіду. Саме ця стратегія допомагає театру розширювати аудиторію сучасної сцени та залучати нових глядачів.

Історія театру

Театр заснували у 1993 році учасники колективу Ґай Ван Сверінген, Майкл Шеннон та Лоуренс Ґрімм. Майкл Шеннон відомий широкій аудиторії як актор театру й кіно, однак у межах A Red Orchid Theatre він виступає насамперед як співзасновник та член колективу. Від самого початку організація будувалася на принципі творчої спільноти, де актори, режисери, драматурги та дизайнери працюють у тісній співпраці.

Нині театр об’єднує 28 учасників — професіоналів різних театральних спеціальностей. Саме відданість і стабільність колективу забезпечили інституції довготривале існування в умовах конкурентного театрального ринку Чикаго. Театр свідомо бере на себе відповідальність за розвиток місцевої мистецької екосистеми, організовує майстерні та підтримує нових авторів і виконавців.

A Red Orchid Theatre щороку випускає від двох до чотирьох постановок. Репертуар поєднує сучасні тексти та маловідомі класичні твори, що потребують нового прочитання. З 1993 року театр поставив 89 п’єс. З них 25 були світовими прем’єрами, 6 — прем’єрами у США, а 39 — прем’єрами для Середнього Заходу або Чикаго. Така орієнтація на нову драматургію та нові твори сформувала репутацію театру як простору інтелектуально глибоких і точних постановок. 

Розташований у районі Old Town, театр функціонує у компактному приміщенні, яке забезпечує безпосередній контакт між сценою та залом. Глядачі й актори буквально “дихають одним повітрям”, що створює відчуття спільної участі у мистецькому процесі. У цьому поєднанні фізичної близькості та художньої інтенсивності формується унікальний досвід, який став візитівкою театру. Камерна сцена на 70 місць створює особливу атмосферу близькості між артистами та глядачами, що підсилює емоційний вплив вистави. Саме ця інтимність відрізняє A Red Orchid Theatre від багатьох інших театрів Чикаго. Ансамблевий принцип означає, що актори не лише виконують ролі, а й беруть участь у формуванні загальної художньої стратегії. Такий підхід забезпечує послідовність стилю та глибину інтерпретації матеріалу.

Театр оголосив свою 33‑ю театральну програму, до якої увійшли світова прем’єра “VEAL” Джоджо Джонс, “The Targeted” та чиказька прем’єра “Birds of North America” Анни Оуянг Менч, що демонструють широкий діапазон тем від особистих стосунків до соціальних роздумів над правдою та ідентичністю. 

Визнання та нагороди

За роки діяльності театр здобув понад 49 номінацій на премію “Joseph Jefferson Equity Awards” і отримав 14 нагород. Ця відзнака є однією з найпрестижніших у театральному середовищі Чикаго та визнає професійні досягнення у галузі сценічного мистецтва.

У 2016 році A Red Orchid Theatre був названий одним з чотирнадцяти мистецьких інституцій Чикаго, що отримали MacArthur Award for Creative and Effective Institutions. Це визнання підкреслює організаційну ефективність театру та його вагомий внесок у культурний розвиток міста.

Високу оцінку діяльності театру висловлювали й представники національної театральної спільноти. Емілі Манн, художня керівниця McCarter Theatre Center, назвала ансамбль A Red Orchid “найкращим у країні”, підкреслила рівень професійної майстерності та згуртованість колективу.

A Red Orchid Theatre — це приклад стійкої ансамблевої моделі, що поєднує мистецьку сміливість, інституційну відповідальність і соціальну свідомість. Від заснування у 1993 році до сьогодні театр зберігає вірність своїй місії, розвиває сучасну драматургію та формує активну спільноту глядачів. Його діяльність підтверджує статус Чикаго як одного з провідних театральних центрів США, а сам театр залишається важливим майданчиком для художнього експерименту й професійного зростання митців.

Керрі Кун – театральна кар’єра у Чикаго

By
Alyona Kovalchuk
-
0

Американська акторка, відома глибокими й психологічно складними жіночими образами на сцені та на екрані. Вона є лауреаткою Critics’ Choice Television Award і номінанткою трьох премій Primetime Emmy Award, Golden Globe Award та Tony Award. Попри широку телевізійну й кінематографічну популярність, саме театральна сцена Чикаго стала фундаментом її професійного становлення. Досвід роботи у театрах міста, передусім у Steppenwolf Theatre Company, визначив її акторський стиль і сприяв формуванню репутації однієї з найсильніших сценічних акторок свого покоління. Далі на chicago-trend.

Професійний старт

Керрі Кун народилася 24 січня 1981 року у Коплі, штат Огайо. Вона здобула ступінь бакалавра з англійської та іспанської мов в University of Mount Union у 2003 році, а згодом здобула ступінь магістра образотворчих мистецтв з акторської майстерності в University of Wisconsin–Madison у 2006 році. Саме після завершення навчання розпочалася її професійна театральна кар’єра.

Перші ролі Кун виконувала у регіональних театрах. Вона дебютувала на професійній сцені у постановці “Our Town” у Madison Repertory Theatre, після чого приєдналася до American Players Theatre, де працювала протягом чотирьох сезонів. У цей період акторка поступово формувала технічну базу та сценічну витривалість, що згодом стали визначальними для її роботи у Чикаго.

Steppenwolf Theatre Company

У 2008 році Керрі Кун переїхала до Чикаго та дебютувала на місцевій сцені у виставі “Brontë” компанії Remy Bumppo Theatre Company. Протягом кількох років вона поєднувала роботу між Чикаго та Вісконсином, брала участь у різних постановках і театральних сезонах.

Переломним моментом став 2010 рік, коли Кун отримала роль у постановці “Who’s Afraid of Virginia Woolf?” у Steppenwolf Theatre Company. Ця інтерпретація класичної п’єси Едварда Олбі принесла акторці проривне визнання. Вистава була настільки успішною, що її покази відбулися у Вашингтоні та Нью-Йорку, де Кун здійснила свій бродвейський дебют. За виконання ролі вона отримала Theatre World Award та була номінована на Tony Award у категорії “Найкраща акторка другого плану у п’єсі”. Критики відзначали її чутливу й водночас внутрішньо напружену гру. 

Після успіху “Who’s Afraid of Virginia Woolf?” Керрі Кун продовжила співпрацю зі Steppenwolf Theatre Company. Театр, відомий ансамблевою моделлю роботи, став для неї творчим домом і простором професійного зростання. Важливою сторінкою стала участь у постановці “Mary Page Marlowe” драматурга Трейсі Леттс, яка йшла у Чикаго у період з березня по травень 2016 року. У цій виставі шість акторок виконували одну й ту саму героїню у різні періоди її життя, і Кун була серед виконавиць центральної ролі. Ансамблевий принцип Steppenwolf передбачає глибоку взаємодію акторів і режисерів, що дозволяє створювати інтенсивні психологічні постановки. Для Кун ця практика стала важливою школою сценічної дисципліни й колективної відповідальності за результат. У 2020-2021 роках вона повернулася до Steppenwolf у виставі “Bug” Трейсі Леттса, а у 2025 році було оголошено про її повернення до цієї ролі на Бродвеї.

Карʼєра у кіно

Паралельно з театральною діяльністю Керрі Кун активно розвивала кінематографічну кар’єру. Вона отримала визнання завдяки ролям у фільмах різних жанрів, де продемонструвала психологічну глибину персонажів. Однією з ранніх робіт стала роль у драмі “Gone Girl” (2014) режисера Девіда Фінчера, де Кун зіграла адвокатку Марго та показала витончену інтроспективну гру. 

У 2017 році вона з’явилася у стрічці “The Post” Стівена Спілберга, де зіграла роль репортерки, яка сприяла розкриттю політичних подій. У 2018 році Кун зіграла у кримінальній драмі “Widows” Стівена МакКвіна, де її героїня проявила складні емоційні й моральні конфлікти, а критики відзначили точність і психологічну переконливість виконання. Ці ролі закріпили за Кун статус однієї з найталановитіших акторок свого покоління, здатної поєднувати сценічну майстерність з кінематографічною виразністю. На телебаченні Кун виконувала головні ролі у серіалах “The Leftovers” (2014–2017), “Fargo” (2017), “The Sinner” (2018) та “The Gilded Age” (2022). 

Її робота у кіно й серіалах принесла численні нагороди та номінації, серед яких Critics’ Choice Television Award за “The Leftovers”, Theatre World Award і номінація на Tony Award за роль у “Who’s Afraid of Virginia Woolf?”, а також номінації на Primetime Emmy, Golden Globe та Screen Actors Guild Awards. Ця кар’єра демонструє її здатність успішно поєднувати театр та роботу у великих кінопроєктах.

Театральна кар’єра Керрі Кун у Чикаго є прикладом послідовного професійного розвитку у межах ансамблевої традиції. Від дебюту у Remy Bumppo Theatre Company до проривної ролі у Steppenwolf Theatre Company — її шлях ілюструє силу локальної сцени як простору для творчого зростання. Попри телевізійні та кінематографічні досягнення, саме чиказький театр залишається ключовим етапом у формуванні її мистецької ідентичності.

Джон Магоні – шлях до національного визнання

By
Alyona Kovalchuk
-
0

Чарльз Джон Магоні, відомий глядачам як Джон Магоні, став однією з ключових фігур американського театру другої половини 20 століття. Попри світову популярність завдяки ролі Мартіна Крейна у телесеріалі “Frasier”, саме чиказька театральна сцена сформувала його як артиста. Його багаторічна співпраця з Steppenwolf Theatre Company заклала фундамент кар’єри, що поєднала глибину сценічного мистецтва з успіхом у кіно й на телебаченні. Далі на chicago-trend.

Біографія

Магоні народився у багатодітній родині й виріс у Манчестері після евакуації під час Другої світової війни. Захоплення театром виникло ще в юності, коли він долучився до Stretford Children’s Theatre. У 1959 році, у віці 18 років, він переїхав до США за підтримки старшої сестри, яка мешкала в Іллінойсі. Він навчався в Quincy University, служив в армії США, здобув ступінь магістра англійської мови у Western Illinois University і певний час викладав. У 1971 році отримав американське громадянство. Магоні свідомо позбувся британського акценту та прагнув повністю інтегруватися у нову країну. Проте справжнє покликання він знайшов лише після того, як у зрілому віці вирішив залишити стабільну роботу й присвятити себе акторству.

Театральна кар’єра 

Наприкінці 1970-х років Магоні почав навчатися акторської майстерності в St. Nicholas Theatre у Чикаго. Після однієї з постановок у 1977 році актор Джон Малковіч порадив йому приєднатися до Steppenwolf Theatre Company. Цей крок став вирішальним. У складі колективу Steppenwolf Магоні швидко зарекомендував себе як потужний характерний актор. Його участь у постановці “Orphans” Лайла Кесслера 1985 року привернула увагу національної критики. Саме ця вистава, за словами співзасновника театру Gary Sinise, відкрила Магоні шлях до кіноіндустрії. За цю роботу він отримав Clarence Derwent Award і Theatre World Award.

У 1986 році Магоні здобув Tony Award за найкращу чоловічу роль другого плану у п’єсі Джона Гуара “The House of Blue Leaves”. Ця нагорода стала підтвердженням того, що актор, який розпочав професійну кар’єру після тридцяти, досяг вершини театрального мистецтва завдяки наполегливості й таланту. Попри успіх у Нью-Йорку, Магоні залишався тісно пов’язаним з Чикаго та Steppenwolf. Він неодноразово повертався на сцену рідного театру.

Робота у кінематографі 

У 1990-х роках Магоні активно знімався у кіно, працював з такими режисерами, як Баррі Левінсон, Пітер Єйтс і Джон Патрік Шенлі. Він з’явився у фільмах “Tin Men”, “Suspect”, “Moonstruck”, “Eight Men Out”, “Say Anything…”, “Barton Fink” братів Коенів, “In the Line of Fire”, “The American President” та “Primal Fear”. Однак навіть у період активної кінокар’єри Магоні не поривав з театром.

У 1993 році він розпочав зніматися у серіалі “Frasier”, що тривав до 2004 року. Роль Мартіна Крейна принесла йому дві номінації на Primetime Emmy Award і дві номінації на Golden Globe Award. Після завершення “Frasier” Магоні зосередився на театральній роботі. Він грав у бродвейській постановці “Prelude to a Kiss”, а також активно співпрацював з Northlight Theatre у передмісті Чикаго. У 2008 році він відкрив світову прем’єру вистави “Better Late” у Northlight Theatre. Особливе значення мало його повернення до Steppenwolf Theatre Company. У 2013 році він зіграв у постановці “The Birthday Party”, а останньою його сценічною роботою стала вистава “The Rembrandt” у 2017 році. Навіть після боротьби з онкологічними захворюваннями Магоні продовжував виходити на сцену, бо вважав акторство сенсом життя. 

Особисте життя

Магоні проживав у районі Оук-Парк, Іллінойс, де проводив більшу частину свого дорослого життя. Саме там він пережив кілька непростих періодів, пов’язаних з серйозними проблемами зі здоров’ям. У середині 1980‑х років актор вперше зіткнувся з колоректальним раком — захворюванням, яке змусило його переглянути пріоритети та поставлення до життя. Після успішного лікування та одужання він знову зіткнувся з тим самим діагнозом у 2014 році. Попри фізичні труднощі, Магоні не відступив. У жовтні 2017 року він відкрито говорив про свою рішучість продовжувати акторську кар’єру.

Магоні рідко розповідав про своє особисте життя публічно. Він ніколи не був одружений і не мав власних дітей. У 2002 році він зізнавався, що його стосунки з жінками не були стабільними. Водночас він визнавав, що мав кілька тривалих стосунків, які не привели до шлюбу чи сім’ї. Важливою частиною життя Магоні була його релігійність. Він сповідував католицьку віру і часто називав християнство “ймовірно найважливішим аспектом” свого життя. 

Магоні помер 4 лютого 2018 року у хоспісі у Чикаго у віці 77 років через ускладнення, пов’язані з раком горла. Його відданість мистецтву, щира відданість власним переконанням і здатність переживати особисті труднощі з гідністю залишили по собі значний спадок у світі театру й телебачення.　　

Кар’єра Джона Магоні є прикладом того, як відданість театру може привести до найвищих професійних відзнак. Від початку у Steppenwolf Theatre Company до Tony Award і подальших сценічних тріумфів він залишався насамперед театральним актором. Чикаго стало для нього творчим домом, а його ім’я назавжди вписане в історію американського театру як символ глибини, дисципліни та людяності на сцені.

Лорі Меткалф – майстерність перевтілення на сцені та на екрані

By
Alyona Kovalchuk
-
0

Лорі стала однією з найавторитетніших акторок сучасного американського театру й телебачення. Її кар’єра охоплює понад чотири десятиліття, протягом яких вона здобула чотири премії Primetime Emmy Award і дві премії Tony Award, а також номінації на Academy Award, BAFTA та Golden Globe. Меткалф має здатність створювати складні психологічні образи, поєднує інтелектуальну глибину з емоційною точністю. Далі на chicago-trend.

Біографія

Меткалф виросла в Едвардсвіллі, штат Іллінойс, у родині, далекій від професійного театру. Її батько Джеймс Меткалф працював фінансовим директором у Southern Illinois University Edwardsville, а мати Ліббі була бібліотекаркою. Важливою частиною родини була постать її двоюрідної тітки — драматургині Зої Акінс, лауреатки Пулітцерівської премії.

Вона навчалася в Illinois State University, який закінчила 1976 року зі ступенем бакалавра театру. Під час навчання Меткалф познайомилася з майбутніми засновниками Steppenwolf Theatre Company. Саме у цьому середовищі сформувався її професійний стиль, заснований на ансамблевій роботі та глибокому аналізі драматургічного тексту.

Театральний прорив 

Меткалф стала однією з перших учасниць Steppenwolf Theatre Company й почала професійну кар’єру у Чикаго. Важливим етапом стала участь у постановці “Balm in Gilead” у Нью-Йорку 1984 року, за яку вона отримала Obie Award і Theatre World Award. Критики відзначали її виняткову сценічну концентрацію та здатність утримувати увагу залу у довгих монологах.

Кар’єра Меткалф переросла межі Чикаго, коли вона дебютувала на сцені Нью-Йорка. На Бродвеї акторка дебютувала у виставі “My Thing of Love” 1995 року. Справжнім тріумфом стала роль Нори у виставі “A Doll’s House, Part 2” Лукаса Гната, за яку вона отримала свою першу премію Tony Award 2017 року. Вже наступного року вона здобула другу Tony Award за роль у відновленні п’єси Едварда Олбі “Three Tall Women”. Серед інших номінованих бродвейських робіт — “November”, “The Other Place”, “Misery” та “Hillary and Clinton”. Меткалф також виступала у Вест-Енді у Лондоні у виставі “Long Day’s Journey into Night” Юджина О’Ніла, що підтвердило її міжнародне визнання як драматичної акторки найвищого рівня.

За свої виступи вона отримала кілька номінацій на премію Тоні — одну з найпрестижніших нагород для театральних акторів у світі. Пік її театрального визнання настав, коли Меткалф отримала дві премії поспіль:

  • Tony Award за найкращу жіночу роль у п’єсі за виконання Нори у “A Doll’s House, Part 2” (2017);
  • Tony Award за найкращу жіночу роль другого плану у відновленні п’єси “Three Tall Women” (2018).

Телебачення 

Широка глядацька аудиторія дізналася про Меткалф завдяки ролі Джекі Гарріс у серіалі “Roseanne”. Її героїня — емоційна, суперечлива та глибоко людяна сестра головної персонажки. Ця роль принесла акторці три премії Primetime Emmy Award у 1992, 1993 і 1994 роках. Вона повернулася до цієї ролі у відродженні серіалу 2018 року, а також у спін-офі “The Conners”.

Меткалф неодноразово з’являлася як запрошена акторка у різних телепроєктах, зокрема у “The Big Bang Theory”, “Monk”, “Desperate Housewives” і “Horace and Pete”. У 2022 році вона отримала четверту премію Еммі за роль у серіалі “Hacks”.

У кіно Меткалф знімалася з 1980-х років, брала участь у фільмах “Desperately Seeking Susan”, “Uncle Buck”, “JFK” та “Scream 2”. Особливе місце у кар’єрі займає роль Маріон Макферсон у фільмі “Lady Bird”. Її образ вимогливої матері отримав універсальне визнання критиків і приніс номінації на Academy Award, BAFTA, Golden Globe та інші престижні нагороди.

Вагомою частиною її кінокар’єри стала участь у франшизі “Toy Story”, де вона озвучує матір Енді з 1995 року. Також вона подарувала голос персонажці Сари Гокінс у “Treasure Planet”. Її робота в анімації засвідчила універсальність акторської майстерності.

У 2020-х роках Меткалф продовжує активно працювати на сцені та екрані. Вона брала участь у бродвейських постановках “Grey House” і “Who’s Afraid of Virginia Woolf?”, а також з’явилася у серіалі “The Dropout”. 

Особисте життя

У 1983 році вона одружилася з Джеффом Перрі, співзасновником Steppenwolf Theatre Company, і того ж року у подружжя народилася донька Зої Перрі, яка згодом стала акторкою. Однак цей шлюб завершився розлученням у 1986 році.

Після цього Меткалф почала стосунки з актором Метом Ротом, який був партнером у серіалі “Roseanne” і грав роль її аб’юзивного бойфренда. У них народився син, а у 2005 році вони узаконили свій шлюб. Після одруження у них народилася донька Мей Рот. У 2006 році вони стали батьками другого сина, якого спочатку взяли під опіку, а пізніше офіційно усиновили. Проте їхні стосунки завершилися розлученням. У вересні 2011 року Мет Рот подав на розлучення через невирішені розбіжності, а у травні 2014 року розлучення було остаточно оформлене.

Кар’єра Лорі Меткалф є прикладом поєднання дисципліни, глибини та постійного професійного розвитку. Від чиказького ансамблевого театру до Бродвею, від ситкому до драматичного кіно вона демонструє виняткову здатність перевтілення. Її внесок у сучасне американське мистецтво визначається не лише нагородами, а й стабільною присутністю у ключових культурних процесах останніх десятиліть.

The Harris Theater for Music and Dance – осередок творчих і талановитих виконавців

By
Yana Trefilova
-
0

Серед великої кількості театрів у Чикаго найбільшу популярність має The Harris Theater for Music and Dance. Секрет у тому, що на його сцені виступають провідні музиканти й танцюристи США зі своїми неперевершеними номерами. Детальніше про історію та особливості цього театру поговоримо на chicago-trend.com.

Історична територія

The Harris Theater for Music and Dance розташований на землях Ради трьох вогнів, а саме народів оджибве, одава і потаватомі. Багато інших племен, таких як маямі, меноміні, фокс, також вважають цю місцевість своїм домом. Регіон здавна був центром, де корінні народи збиралися, торгували та підтримували родинні зв’язки. Нині одна з найбільших міських громад американських індіанців у США проживає в Чикаго, а її члени продовжують робити свій внесок у життя і культуру міста.

Місія The Harris Theater for Music and Dance – бути домом для музики й танців у Чикаго. Цю ідею вдалося втілити в життя понад 40 років тому кільком сміливим жінкам. Сучасний театр є свідченням важливої ролі, яку мистецтво відіграє в житті Чикаго.

Багаторічна боротьба за місце під сонцем

Шлях до створення The Harris Theater for Music and Dance почався в далеких 1980-х роках, коли виконавське мистецтво в Чикаго переживало період бурхливого розвитку. У цей період з’являлися десятки нових музичних, танцювальних і театральних труп, а стабільні організації переживали період дивовижного розвитку. Однак місту не вистачало відповідного простору для середніх за розміром труп.

Керівники цих компаній утворили коаліцію, щоб лобіювати створення відповідного простору. Їхні зусилля виявилися марними, оскільки місця, яке відповідало б художнім цілям компаній, не було, а власники театрів і спонсори не могли або не хотіли інвестувати в його створення. Люди змирилися з цим, але продовжили мріяти про розв’язання проблеми.

У 1990 році John D. and Catherine T. MacArthur Foundation опублікував дослідження «The Arts in Chicago». Воно підтвердило, що художнє суспільство міста потребує місця, яке відповідатиме потребам успішних театральних труп і глядачів. З погляду відвідуваності та різноманітності, художня сцена Чикаго ніколи не була такою сильною. Місто могло похвалитися майже 100 музичними ансамблями та 50 танцювальними трупами.

За активної підтримки Чиказького громадського фонду та багатьох інших було сформовано консультативну раду, яка замовила 3 додаткові дослідження, що прояснили план дій щодо створення нового театру. У ході досліджень було проведено опитування серед художників, адміністраторів, технічних фахівців і містян. Це все допомогло визначити, як має виглядати театральний простір.

У 1993 році раду зареєстрували як Music and Dance Theater Chicago (MADTC), і цілих 12 місцевих труп мали виступити у майбутньому приміщенні. Маючи результати досліджень, MADTC розпочала співбесіду з архітекторами. З огляду на важливість проєкту для чикагців, рада зосередилася на місцевих фірмах. Контракт на будівництво підписали з архітектурним бюро Hammond Beeby Rupert Ainge.

У 1996 році MADTC вдалося зібрати 20 мільйонів доларів на проєкт з приватних джерел і грантів фондів, а також 10 мільйонів від Illinois Build Program. Після цього почали розглядати відповідні місця для будівництва. У кінцевому підсумку вибрали землю City Front Center, на березі річки. Початок будівництва планувався на весну, а відкриття – у кінці 1997 року.

Переговори та випробування тривали, але неодноразово відкладалися. Зрештою, зіткнувшись з обмеженнями по площі з боку Chicago Dock and Canal Trust, рада відмовилася від цієї ділянки. Майбутнє виглядало невизначеним.

Не бажаючи здаватися, пошуки тривали. Після розгляду деяких ділянок на вулицях Стейт-стріт і Конгрес-стріт, рада дізналася про розширення Грант-парку на північ від Художнього інституту. Там збиралися створити велику кількість зелених громадських зон для жителів. Керівники проєкту Millennium Park заявили, що MADTC дуже гарно впишеться в новий парк.

Таким чином, розташований на південній околиці парку поруч з павільйоном Пріцкера, спроєктований Френком Гері, театр протягом 9 місяців у році ставав домівкою для резидентських компаній, а в літні місяці поступався місцем Grant Park Music Festival’s.

Насправді шлях до відкриття був досить складним, адже траплялися серйозні проблеми з фінансуванням і затримка в будівництві. Тому Millennium Park відклав дату відкриття з середини 2002 року до осені 2003 року. В останній момент рада директорів MADTC дізналася, що банки відхилили заявки на будівельні кредити. У цей момент Джоан і Ірвінг Гарріс виступили з легендарною інвестицією: вони видали кредит на будівництво в розмірі 24 мільйони доларів і пожертвували 15 мільйонів доларів. Важливо відзначити, що на той момент це була найбільша грошова пожертва організації виконавського мистецтва в Чикаго.

Зведення театру і пишне відкриття

6 лютого 2002 року розпочалося будівництво першого багатофункціонального концертного залу в центрі Чикаго. Тим часом набував форми й Millennium Park. Його дизайн поєднував у собі традиційне і сучасне, включаючи роботи всесвітньо відомих художників і архітекторів. 8 листопада 2003 року The Harris Theater for Music and Dance на 1525 глядачів відкрив свої двері видовищним вечірнім виступом за участю різноманітних колективів виконавського мистецтва, які тепер з гордістю називали його своїм домом.

У 2006 році програма театру розширилася завдяки можливості представити Нью-Йоркський балет у його довгоочікуваному поверненні до Чикаго. Це було значним підприємством, але співробітники знали, що вистава та інші подібні до неї зможуть зміцнити репутацію театру і підвищать популярність його резидентських труп. Цей захід мав приголомшливий успіх, зібравши майже повну залу і поклавши початок серії Harris Theater Presents. З моменту першої презентації Harris Theater Presents розширився і тепер включає 6 окремих серій, залучаючи до Чикаго відомих артистів і ансамблі з усього світу.

Розвиток Music and Dance Theater

Разом з вечірніми виставами HTP Mainstage, театр запустив серію Family Series, пропонуючи денні вистави для глядачів різного віку. У 2012 році Music and Dance Theater Chicago почав вести активну співпрацю з Chamber Music Society of Lincoln Center і тижневою презентацією Паризького оперного балету в межах дебюту трупи в Чикаго, включаючи безплатне синхронне видовище в Millennium Park для більш ніж 12 000 жителів Чикаго. У наступні роки театр запустив серію «Beyond the Aria», представлену на сцені в павільйоні Пріцкера.

У 2018 році, щоб відсвяткувати 15-річчя театру, його засновники Сандра Гуфман, Джон Гарріс і Сара Міркін поділилися своїми спогадами про походження, історію The Harris Theater for Music and Dance. Нині театром керують Лорі Дімун і віддані своїй справі члени ради директорів. Вони роблять все, щоб театр був домом для музики й танцю, де кожен виконавець відчує себе бажаним гостем і зможе продемонструвати свій талант на великій сцені. Жителі Чикаго пишаються тим, що в місті є творчий осередок, який не тільки пропагує любов до культури, але й дозволяє гарно провести свій час за переглядом цікавих виступів. 

The Vic Theatre – неймовірний чиказький театр з неперевершеною історією

By
Yana Trefilova
-
0

У Чикаго існує безліч театрів, які з великим задоволенням відвідують жителі та гості міста. Серед них найбільшу популярність має The Vic Theatre, який пропонує відвідувачам неймовірно круті музичні виступи у виконанні легендарних артистів. Детальніше про історію та особливості цього театру поговоримо на chicago-trend.com.

Зведення будівлі для театру

Будівництво театру зайняло 3 роки й обійшлося в 300 000 доларів. Розкішний п’ятиповерховий вар’єте-театр вміщував 1550 полірованих крісел з червоного дерева, а підлога вестибюля і сходи були оброблені італійським мармуром. Стіни облицювали англійською плиткою. Освітлений критий тунель вів від театру до станції Belmont L.

Проєктування The Victoria Theatre довірили архітектору Джону Прідмору, іммігранту з Англії, який прибув до США в 1880 році й у 1883 році в 16-річному віці оселився в Чикаго. Прідмор спроєктував ряд церков, храмів і каплиць, а також безліч багатоквартирних будинків по всьому місту в різних районах. Зрештою він почав займатися проєктуванням театрів.

Важливо відзначити, що в десятиліття, яке почалося в 1910 році, північна частина Чикаго пережила безпрецедентний бум будівництва театрів. На території площею 45 квадратних миль, починаючи з Девіжн-стріт на півдні, за цей десятирічний період було побудовано майже 120 театрів. Від невеликих кінотеатрів на 300 місць до розкішних кінопалаців на 3000 місць.

Зміни в театрі

Попри те, що The Victoria Theatre відкрився з захопленими відгуками, вар’єте дуже скоро занепало, і найпопулярніші вистави почали проводити в театрах, розташованих у центрі міста. Після багатонадійливого початку театр зазнав краху, і багато інших подібних закладів у Чикаго також переживали не найкращі часи. З появою звуку в кіно, за яким виникла Велика депресія, багато закладів стали жертвами економічного спаду і зміни культурних смаків глядачів. З огляду на структурний занепад, запустіння, пожежі, повені та джентрифікацію, шанси на виживання різко знизилися. З побудованих у 1910-х роках театрів майже половина була знесена або пустувала. З тих небагатьох, які все ще показували фільми або влаштовували живі вистави, жоден не проіснував так довго, не зберіг своє первинне значення і пишність як The Victoria Theatre.

У кінці 1920-х років театр перейменували на The German Theater. Це було пов’язано з тим, що відбувся занепад гастрольних вар’єте і будівлю продали. Нові власники, намагаючись задовольнити потреби недавно прибулих у район німецьких іммігрантів, змінили назву і почали ставити німецькі оперети. Кінець 1920-х років збігся з початком Великої депресії, і навіть недорогі квитки стали справжньою розкішшю, яку могли дозволити собі лише одиниці, що в 1932 році призвело до закриття The German Theater.

Важливо відзначити, що для подібних закладів у місті це стало б смертельним ударом, але удача прийшла у вигляді місцевого Plasterers Institute. Він орендував порожню будівлю з 1930 року по 1940 рік. При цьому приміщення підтримувалося в робочому стані. Зрештою, інший орендар перейняв договір оренди й використовував сцену театру як склад автозапчастин. У 1950-1960-х роках власність кілька разів змінювала власників, імовірно, це були організації, які продовжували вірити в потенціал будівлі як прибуткового підприємства.

З театру в кінотеатр

На початку 1970-х років кіно знову повернулося в моду. Газетні рекламні оголошення повідомляли, що The Victoria Theatre знову відкритий. На той момент він вважався одним з кращих і найстаріших театрів у місті, відновленим до своєї природної краси. У цей короткий період відродження театру основна увага приділялася фільмам індійського виробництва з високими рейтингами. Незабаром кількість глядачів індійських фільмів різко скоротилася, і в 1979 році власник Саргіт Сікан здав будівлю в оренду активісту громадського театру Річарду Боссерману, який сподівався відновити театр і створити простір для виконавського мистецтва. У цей час на афіші знову з’явилися мейнстримні фільми, а також живі театральні постановки та мюзикли. Зрештою, у Боссермана закінчилися гроші, і після деякого періоду бездіяльності в 1983 році заклад продали братам Уолту і Тому Кляйнам.

Виживання призвело до відродження

На початку 1980-х років було витрачено 500000 доларів на повну реставрацію та модернізацію театру з метою створення комфортної атмосфери для проведення концертних виступів. Сидіння на першому поверсі замінили на столи в стилі кабаре, розташовані в чотири яруси. Мармурові підлоги та сходи також відреставрували, а майже всі оригінальні декоративні скульптури на стінах залишилися недоторканими протягом десятиліть, що дозволило приміщенню зберегти більшу частину своєї первинної пишноти. Після періоду проведення великої кількості ремонтних робіт зал у кінцевому підсумку знову став місцем проведення живих розважальних вистав.

Нова версія The Vic Theatre, як тепер називався театр, спочатку була запланована Лу Валпано. Відкриття пройшло з великим успіхом, почавшись з 25-річчя Second City, яке було записано для трансляції на HBO.

У 1986 році Стів Джарвіс і Тед Джентрі уклали договір про управління The Vic Theatre, інвестувавши в його подальшу модернізацію і запустивши ClubLand, музичний відеотанцювальний клуб, де гості могли танцювати на сцені після концертів, що приваблювало нову публіку в дні, коли концерти не проводилися. Через деякий час він розширив формат Vic «концерт плюс нічний клуб» на Х’юстон, Детройт і Нью-Йорк.

У 1987 році компанія Jam Productions почала свою довгу кар’єру як промоутерка концертів у The Vic Theatre. У 1988 році Майкл Батлер поставив мюзикл «Hair» в театрі, щоб відсвяткувати 20-річчя шоу. Постановка йшла до лютого 1989 року.

ClubLand закрився в січні 1990 року, і власники об’єдналися з Tom Doody and Associates, щоб відкрити The Catwalk, новий, але недовговічний нічний клуб в The Vic Theatre. У середині 1990-х років, коли не було концертів, був доданий Brew & View, де показували фільми другого екрану і культові кінокартини. Це втілення The Vic Theatre проіснувало понад 20 років.

Попри всі зміни та різні концепції програмування, жива музика залишалася важливою частиною театру. У 2000 році Jam Productions придбала The Vic Theatre, пообіцявши проводити широкий спектр концертів всіх жанрів, включаючи рок, блюз, комедію. У наступні роки театр став одним з найпопулярніших музичних закладів Чикаго.

Важливо відзначити, що з моменту свого відродження в середині 1980-х років понад 2 мільйони людей відвідали майже 2000 заходів у The Vic Theatre. Протягом багатьох років у його залі виступила велика кількість відомих музикантів, включаючи членів Зали слави рок-н-ролу Боба Ділана, Пола Саймона. Крім того, легенди комедії Ерік Айдл, Річард Льюїс, Кріс Гардвік та інші радували своїм талантом глядачів.

Після всіх складнощів The Vic Theatre не тільки вижив, але і процвітає. Щодня музичні фанати збираються в ньому, щоб побачити своїх улюблених виконавців. Все це робить театр одним з найбільш відвідуваних місць в Чикаго і підтверджує його репутацію затишного місця з багатою історією. Жителі міста пишаються тим, що мають театр, де можна гарно відпочити та отримати позитивні емоції. 

Історія Studebaker Theater

By
Yana Trefilova
-
0

Studebaker Theater має велику популярність у Чикаго. Річ у тому, що на його сцену щодня виходять талановиті актори, музиканти й демонструють глядачам свій талант. Мало хто знає захопливу історію цього культурного осередку Чикаго, про яку детальніше ми розповімо на chicago-trend.com.

Заснування Studebaker Carriage Company

Історія Studebaker Carriage Company бере свій початок з 1852 року в Саут-Бенді, штат Індіана. Заснували її п’ятеро братів Студебекер. Дуже швидко організація стала відомою завдяки виробництву кращих карет у світі. На початку 1870-х років компанія успішно вела свій склад і торговий зал на Wabash Avenue.

У 1885 році Studebaker Carriage Company вирішила об’єднати свої робочі цехи та торговий зал у новому місці на Мічиган-авеню і найняла архітектора Солона Бемана для проєктування восьмиповерхової будівлі для своєї штаб-квартири. Після завершення будівництва в 1887 році Studebaker Carriage Company проголосили зразковою фабрикою з виробництва карет у країні. Їх збирали на верхніх поверхах будівлі, а потім спускали в виставкові зали на нижніх чотирьох поверхах, де продавали. У 1895 році компанія почала розширюватися настільки швидко, що керівництво прийняло рішення переїжджати на більш просторий склад і виробничий цех на Wabash Avenue.

Зведення величної будівлі

Перед переїздом в нову будівлю в 1897 році компанія змогла зберегти за собою право власності на стару будівлю на Мічиган-авеню, і за наполяганням Чарльза Кертіса, інвестувала понад 500 000 доларів у реконструкцію, перетворивши її в ідеальне місце для художників з майстернями, офісами та театрами. Ця масштабна реконструкція послужила основою для створення в 1898 році найунікальнішого центру мистецтва і культури Чикаго – Fine Arts Building. Після відкриття цієї будівлі багато художників, музикантів, ремісників і соціальних клубів міста переїхали в її студії. Вона швидко стала центром найрізноманітніших видів мистецтва і соціального руху.

Однією її відмінних рис Fine Arts Building був дух співпраці та товариства. Багато хто з перших орендарів будівлі були залучені в одні й ті ж соціальні кола, які регулярно збиралися в цих студіях – від Little Room до Chicago Women’s Club. Зв’язки, встановлені в будівлі, дозволяли цим художникам підтримувати, впливати й надихати один одного у своїй роботі.

Наприклад, у 1901 році брати Лейендекер – ілюстратори, у яких були офіси на 10-му поверсі, курували початок великого проєкту зі створення фресок для стін над сходами та оформленням світла. Всі панно мали загальний фон з блискучого золота і були написані в стилі модерн. Ральф Кларксон, Олівер Гровер та інші зробили величезний внесок у створення панно, які залишилися в будівлі досі.

Саме тоді коридорами будівлі ходили багато з найвідоміших історичних мешканців: скульптор Лорадо Тафт, архітектор Френк Ллойд. The Fine Arts Building також була важливим центром для жіночих організацій в ті ранні роки, в ньому розташовувалися штаб-квартири Chicago Women’s Club, the Fortnightly and Chicago, and the Cordon Club. Ці організації часто займалися питаннями соціального поліпшення та реформування держави. Наприклад, членкині жіночого клубу, зокрема Джулія Латроп, Джейн Аддамс та інші були настільки впливовими, що значною мірою вони сприяли прийняттю закону про ювенальну юстицію, за допомогою якого був створений перший в США ювенальний суд.

Відкриття театру Studebaker Theater

У 1898 році в колишньому виставковому залі компанії Studebaker Carriage Company на першому поверсі відкрили Studebaker Theater, зал якого розрахований на 1550 глядачів. Першим виступом тут став фортепіанний концерт піаністки Фанні Блумфілд-Цейслер, і театр Studebaker став відомий як провідний музичний зал. У перші роки існування на його сцені ставили опери у виконанні Castle Square Opera Company, а також комедії Джорджа Аде, орендаря будівлі Fine Arts, симфонії та водевілі.

У 1917 році в Studebaker Theater провели капітальний ремонт під керівництвом організації «Шуберт» і архітектора Ендрю Реборі, що призвело до повної зміни архітектури театру. Під час робіт розширили арку авансцени, перебудували бічні стіни, звели новий головний поверх, балкон, хоча стеля залишилася колишньою.

У 1929 році стався крах фондового ринку і саме в цей період помер Чарльз Кертіс, перший керівник будівлі Fine Arts Building. Таким чином, будівля вступила в нову еру. У цей період у ній актовий зал на 10-му поверсі перейменували в Curtiss Hall на честь спадщини Кертіса.

Ця епоха ознаменувалася поширенням громадських організацій в будівлі, багато з яких на регулярній основі проводили збори, лекції, а також приймали приїжджих художників і влаштовували концертні виступи. Жіноча організація Cordon Club мала свої офіси в будівлі до 1960 року і проводила бесіди з художниками, виставки, літературні дискусії та багато іншого. Музичний жіночий клуб влаштовував концерти в залі Кертіс.

У цей період на сцені Studebaker Theater виступали як місцеві, так і гастрольні трупи. Серед найпомітніших постановок того часу можна відзначити вистави «Mulatto», «The Corn is Green», «Catherine the Great», «Lute Song» та інші. Починаючи з 1944 року, в Studebaker Theater проводила недільні служби Центральна церква. З 1950 по 1955 рік театр став домівкою для шоу NBC Studios «Cavalcade of Stars», яке транслювалося в прямому ефірі з театру.

У 1956 році Бернард Салінс заснував театральну компанію Studebaker Theatre Company. Його метою було створення популярної репертуарної трупи в Studebaker, яка б ставила класичні та сучасні п’єси за участю талановитих акторів Чикаго. Через фінансові труднощі в 1957 році компанія закрилася, проте менш ніж через 2 роки Салінс став одним із засновників The Second City. Після цього на сцені Studebaker Theater почали ставити гастрольні вистави за участю таких відомих зірок, як Мартін Шин, Ерта Кітт, Генрі Фонда, Рекс Гаррісон та багатьох інших.

Після краху відродження

У кінці XX століття будівля Fine Arts Building переживала не найкращі часи, і до кінця 1970-х років майже 60% приміщень в ній були порожні. У 1979 році його придбав художник Том Грем. Таким чином, будівля стала притулком для музикантів, особливо струнних інструменталістів, з безліччю прекрасних майстрів з виготовлення струнних інструментів, дилерів і реставраторів.

У 1982 році компанія M&R Amusement Company переобладнала театр Studebaker і невеликий театр World Playhouse в будівлі Fine Arts Building у мультиплекс Fine Arts Theatres. Спочатку в новому мультиплексі в основному глядачам демонстрували художні та незалежні фільми, але в 1988 році M&R продала свою мережу кінотеатрів компанії Loews і вони перейшли на показ в основному голлівудських фільмів. У 2000 році комплекс закрили й Studebaker Theater пустував.

У 2021 році почалася масштабна реставрація Studebaker Theater, у ході якої в залі встановили нові сидіння, дворівневу кабіну, сучасне світлове та звукове обладнання. Реновація оснастила театр сучасними технологіями та системами, зберігши при цьому і підкресливши культову та історичну його архітектуру. Урочисте відкриття театру відбулося у 2022 році. На той період у ньому проходила програма «Wait Wait… Don’t Tell Me!», а також проводився Чиказький фестиваль лялькового театру. Крім того, глядачі насолоджувалися мюзиклами Чиказького оперного театру, виступами Чиказького джазового оркестру. Studebaker Theater продовжує активно розвиватися, радуючи жителів Чикаго унікальними виставами, музичними номерами від відомих артистів, п’єсами.

Розвиток театрального мистецтва в Чикаго

By
Yana Trefilova
-
0

Історія розвитку театрального мистецтва в Чикаго дуже насичена і цікава. Відомо, що перша публічна професійна вистава в місті відбулася в 1834 році, за три роки до того, як Чикаго отримало статус мегаполіса. Квиток коштував 50 центів для дорослих і 25 для дітей. Постановником був містер Бауерс, який обіцяв метати вогняні кулі, вогняний сургуч, ходити по розпеченому вугіллю і розплавленому свинцю, пише chicago-trend.com.

Перші театральні трупи в Чикаго

Протягом наступних трьох років до міста приїжджали й інші мандрівні артисти. Восени 1836 року цирк поставив свій намет на Лейк-стріт. Але тільки в 1837 році була заснована перша місцева театральна компанія під назвою Chicago Theater.

Першим її керівником став Гаррі Ішервуд, який разом з партнером Александром Маккензі отримали ліцензію на організацію розваг від міської ради. Після цього вони зайняли занедбаний обідній зал готелю Sauganash і десь в кінці жовтня почали ставити п’єси, включаючи такі, як «The Idiot Witness», «The Carpenter of Rouen» та інші. Важливо відзначити, що програма змінювалася щовечора, а сезон тривав близько 6 тижнів, після чого трупа відправлялася в інші міста на гастролі.

У 1838 році, повернувшись до Чикаго, Ішервуд і Маккензі заснували трупу в старому дерев’яному аукціонному домі. Міська рада в черговий раз без проблем видала новоствореній трупі ліцензію. У вересні 1839 року Чиказький театр представив глядачам дві вистави — «The Warlock» і «The Midnight Hour», які стали предметом першої опублікованої в місті театральної рецензії.

До складу ансамблю входили Джозеф і Корнелія Джефферсон та їх 9-річний син, якого теж звали Джозеф. Хлопчик дуже гарно співав комічні пісні, брав участь у масових сценках і навіть блискуче зіграв герцога Йоркського. У дорослому віці він став одним з культових виконавців свого часу, успішним сценічним коміком. Крім того, його зв’язок з Чикаго увічнений в нагородах імені Джозефа Джефферсона, щорічно присуджуваних за видатні досягнення в місцевому професійному театрі.

Після краху розквіт

Чиказький театр не проіснував довше сезону 1893 року, і містяни знову почали віддавати перевагу виставам і цирковим програмам, які ставили трупи, що гастролювали. У 1842 році жителі Чикаго створили непрофесійне театральне товариство, яке, згідно з історією, процвітало до тих пір, поки хтось не вкрав декорації.

Наступна серйозна зміна в театральному житті міста сталася в 1847 році, коли Джон Райс, який нещодавно прибув з Баффало уклав договір з місцевим членом міської ради про будівництво театру на розі вулиць Рендольф-стріт і Дірборн-стріт. 

Театр Райса відкрився 28 червня комедією «The Four Sisters», в якій Генрі Гант зіграла всі головні ролі. Згідно з повідомленнями місцевих газет, містяни з радістю та ентузіазмом відреагували на п’єси.

Театр Райса, здобувши популярність, почав залучати найбільших зірок того часу, зокрема Едвіна Форреста, Джуніуса Бута та інших. У 1850 році сталася біда – театр повністю згорів, але через пів року на його місці звели нову цегляну будівлю. У 1857 році Джон Райс продав свій театр і почав успішну політичну кар’єру, обіймаючи посаду мера Чикаго. У цьому ж 1857 році відкрили McVicker’s Theatre, що належав актору і колишньому співробітнику Райса, який згодом став власником мережі театрів в різних містах США.

Для театральної спільноти Чикаго, як і для всіх інших, Велика пожежа 1871 року стала одночасно руйнівною і водночас сприятливою подією. Джеймс Маквікер і Девід Гендерсон зіграли провідну роль у відновленні міських театрів. Девід був журналістом шотландського походження і незабаром став підприємцем. Він побудував Чиказький оперний театр, керував декількома іншими театрами й продюсував серію мюзиклів з екзотичними левантійськими декораціями, які не тільки відродили місцеву театральну сцену, але і принесли місту репутацію американського театрального центру в 1900-х роках.

Якщо багаті мешканці шукали екзотики, яку пропонували такі артистки як Лідія Томпсон і Брітіш Блонд, то нові іммігранти в передмістях бажали чогось знайомого і знаходили це у своїх власних театрах.

Малі театри в Чикаго

У 1852 році свою діяльність розпочала німецькомовна трупа. Інші взяли з неї приклад. На рубежі століть розвинулася єврейська театральна сцена, яка навіть породила кілька зірок мейнстриму. Найвідомішим з них був Муні Вайзенфренд, який став Полом Муні на Бродвеї та в Голлівуді. Він вперше вийшов на сцену в 1908 році в 13-річному віці, в театрі, яким керували його батьки недалеко від ринку на Максвелл-стріт.

Ще одне явище, що виникло на низовому рівні – рух «малих театрів», який пишався своїм аматорським статусом. Він міцно вкоренився в Чикаго в першій чверті XX століття, почавшись з аматорського театру, заснованого в 1899 році в Hull House. Моріс Браун, засновник цього руху, відкрив свій впливовий Малий театр Чикаго в 1912 році. Практично все, що в наступні роки стало значущим для чиказького театру, зародилося в поселенських будинках і громадських залах. Наприклад, Віола Сполін працювала в Works Progress Administration в одному з районів, коли вона почала дослідження, які привели спочатку до її новаторських театральних ігор, а потім до сучасної американської імпровізації у всіх її формах. Пізніше, в середині 1960-х років, некомерційний Hull House Theatre Роберта Сікінгера, що став майданчиком для навчання ряду важливих чиказьких театральних діячів, в тому числі й драматурга Девіда Мамета.

Хоча комерційні театри процвітали в Чикаго після Першої світової війни, проте дуже мала їх кількість була місцевого походження. Містян розважали в основному гастролюючі трупи з Бродвею. Єдиним постійним винятком був театр Гудмана, заснований в 1925 році. Дійсно, найвідомішою постаттю цього періоду була акторка і критикиня Клаудія Кессіді з газети «Chicago Tribune». У народі її прозвали «дракониха Чикаго» частково через те, що вона різко критикувала низьку якість постановок.

Чиказька театральна сцена 1955-1990-х років

У 1955 році чиказька театральна сцена почала процвітати та розвиватися. У цей період два друга з Чиказького університету – Пол Сіллс і Девід Шепард заснували Compass Players. Чоловіки вже працювали разом у репертуарній компанії Playwrights Theatre Club, поставивши 2 п’єси всього за два роки. Однак тепер вони вирішили спробувати щось абсолютно нове. У Шепарда було бачення сучасної форми комедії дель арте, яка повернула б на сцену втрачену безпосередність, оскільки вона атакувала поточні проблеми, припущення і навіть свою власну аудиторію. Сіллс успадкував техніку, що дозволила втілити бачення друга в життя. Таким чином, вони сформували ансамбль, навчили його учасників театральним іграм і відкрили його в районі Гайд-Парк в Чикаго. Талановиті артисти грали в п’єсах, скетчах, побудованих на імпровізації.

Їх трупа Chicago Compass проіснувала півтора року і привела до створення Second City (1959) і до появи десятків інших імпровізаційних труп і концепцій, як на сцені, так і в ЗМІ. Chicago Compass можна вважати першим по-справжньому місцевим театром Чикаго, який зробив величезний внесок у виконавське мистецтво.

У 1960-1970-х роках у Чикаго почало з’являтися все більше місцевих театрів. Свідомо чи ні, але молоді трупи слідували стратегії Chicago Compass, виступаючи в недорогих приміщеннях, порожніх магазинах. Сам Пол Сіллс допоміг ініціювати так звану тенденцію «off-Loop», розмістивши один зі своїх експериментів – театр Body Politic, у колишній будівлі боулінгу на Лінкольн-авеню. Театри Kingston Mines, Victory Gardens, Organic, St. Nicholas і Wisdom Bridge були одними з найяскравіших, що з’явилися в цей період.

У 1990-х роках Чикаго зосередилося на реконструкції північної частини району Луп, плануючи зробити його театральним кварталом. Таким чином, у ньому розташувалася велика кількість театрів, які пропонували масштабні й складні постановки в стилі Бродвею і Діснея. Театри третьої та четвертої хвилі, що працювали поза районом Луп, продовжують існувати досі та радують своїх глядачів цікавими постановками в павільйонах по всьому місту. 

Кращі театри Чикаго

By
Yana Trefilova
-
0

Чикаго славиться великою кількістю театральних постановок і талановитими акторами. Річ у тому, що тут дуже велика і розвинена театральна сцена. У місті працює багато театрів, які демонструють глядачам неймовірно цікаві, захопливі та унікальні вистави, шоу, музичні та танцювальні номери. Детальніше про них поговоримо на chicago-trend.com.

Chicago Theatre

Краса цього театру захоплює дух. Елегантний вестибюль, величні сходи та великий глядацький зал з фресками над сценою і на стелі. Історія Chicago Theatre бере свій початок з 1921 року. Відкриття було пишним. У партері грав оркестр з 50 музикантів, а Джессі Кроуфорд демонстрував свою гру на духовому органі. 125 швейцарів зустрічали гостей, які заплатили 25 центів до обіду і 50 центів після полудня. Chicago Theatre не мав собі рівних і був найрозкішнішим в Америці. На його будівництво витратили 4 мільйони доларів. Протягом перших 40 років свого існування театр представляв глядачам кращі зразки живої музики. У 1933 році в межах підготовки до Всесвітньої виставки його переобладнали. У 1970-х роках, перебуваючи у власності Plitt Theatres, театр став жертвою складного переплетення соціальних і економічних факторів, що привели його до занепаду. У 1986 році компанія Chicago Theatre Restoration Associates викупила театр і врятувала його від знесення, після чого почала десятимісячну реставрацію, на яку було витрачено кілька мільйонів доларів. Відтоді на сцені Chicago Theatre перебувало безліч найяскравіших артистів і пройшли найвидатніші постановки. Театр продовжує радувати чикагців і гостей міста своєю пишністю і дуже цікавою програмою.

James M. Nederlander Theatre

У цьому театрі постійно багато людей. Вся річ у тому, що на його сцені ставлять бродвейські мюзикли. James M. Nederlander Theatre звели в 1926 році, причому спочатку він був кінотеатром. Над архітектурою будівлі працювали Джордж і Корнеліус Рапп. З моменту існування театр показував публіці найкасовіші фільми, що супроводжувалися багатими шоу. Інтер’єр James M. Nederlander Theatre був навіяний східними мотивами. Сучасний театр пропонує своїм глядачам безліч унікальних п’єс, постановок, створених кращими режисерами. Талановиті актори професійно грають свої ролі, а люди з великим задоволенням спостерігають за ними й гучно аплодують.

The Harris Theater for Music and Dance

Цей театр пишається тим, що є домом музики та танців в Чикаго. Щодня на його сцену виходять талановиті й відомі танцюристи, музиканти. Вони з великою радістю діляться з людьми неймовірними композиціями та танцювальними номерами. Відвідавши концерт або виставу, можна не сумніватися, що настрій буде дуже гарним, а емоції переповнюватимуть.

Apollo Theatre Chicago

Побудований в 1978 році театральними продюсерами Джейсоном Бреттом і Стюартом Океном і двічі реконструйований, Apollo Theatre може похвалитися дивовижним дизайном зі скла і бетону, розробленим архітектором Майклом Лустігом. Його сцена, висунута на дві чверті, має 440 розкішних крісел, розташованих всього в 11 рядах, що дозволяє глядачам насолодитися театральними виставами в безпрецедентній і інтимній обставі. Apollo Theatre має багату театральну історію. Для своєї першої вистави продюсери Окен і Бретт вибрали п’єсу Альберта Іннаурато «Gemini», в якій взяв участь бродвейський режисер. П’єса Девіда Мамета «Sexual Perversity in Chicago» стала сенсаційним хітом в театрі, з Джеймсом Белуші в головній ролі, який дебютував на сцені, і під керівництвом колишнього художнього директора Second City Шелдона Патінкіна.

Riviera Theatre

Riviera Theatre розташований в історичному театральному районі Аптаун в Чикаго. Він вже понад 100 років є осередком розважального життя міста. У 1917 році архітектори Джордж і Корнеліус Рапп побудували його як кінотеатр для мережі Balaban & Katz. Майже 50 років тому компанія Jam Productions охрестила театр своїм першим концертом «Supertramp». Відтоді Riviera Theatre приймав на своїй сцені багатьох найвидатніших виконавців світу і зарекомендував себе як провідний концертний майданчик для проведення спеціальних заходів у Чикаго. На сцену Riviera Theatre щодня виходять відомі виконавці, актори та інші представники шоубізнесу. Зал театру завжди заповнений людьми, які з великою радістю приходять дивитися унікальні постановки відомих режисерів і насолоджуватися виконанням композицій своїми улюбленими артистами.

Court Theatre

Court Theatre, розташований в приголомшливому районі Гайд-парк, відомий тим, що бере за основу класичні американські твори, а також адаптує і доповнює їх. Тут можна знайти переосмислення втрачених шедеврів і нові серії старої класики, з особливим акцентом на афроамериканські твори. Заснований в 1955 році, Court Theatre є професійним театром Чиказького університету.

Porchlight Music Theatre

Цей відзначений численними нагородами центр музичного театру вносить чарівність мюзиклів в Центр мистецтв Рут Пейдж в районі Голд-Кост. Акторський склад Porchlight Music Theatre очолюють досвідчений співак і танцюрист, оточені ансамблем молодих, перспективних талантів. Результатом є вистави, які приводять в захват глядачів.

Black Ensemble Theater

Складно знайти хоча б одну виставу Black Ensemble Theater, на якій глядачі не встають з місць і не аплодують стоячи. Художній керівник Джекі Тейлор є автором більшості біографічних вистав театру, присвячених легендарним афроамериканським композиторам і виконавцям. Тому збираючись на виставу, не забудьте взути зручне взуття, оскільки до фінального номера доведеться танцювати.

TimeLine Theatre

Незаперечна сила театральної компанії TimeLine полягає в її ансамблі, який може легко перетворити найменш відомі фрагменти історії на яскраві, актуальні та незабутні. TimeLine є володаркою безлічі нагород за те, що ідеально втілює в життя все: від Англії XVI століття до Іраку XXI століття.

A Red Orchid Theatre

Засновником A Red Orchid Theatre є лейтенант пожежної служби Чикаго і його давні друзі. За всю історію свого існування театр залишив незгладимий слід, ставлячи вистави, які не завжди широко відомі, але затягують глядачів своєю унікальністю.

Theater Wit

Theater Wit має 3 зали на 98 місць, що робить його осередком мистецтва. Розташований у жвавому театральному районі Белмонт, Theater Wit спеціалізується на інноваційних, провокаційних і дотепних творах і прем’єрах на Середньому Заході.

The Gift Theatre

The Gift Theatre в Джефферсон-парку вже понад 20 років розповідає чудові історії з чесністю і простотою. Заснований Майклом Торнтоном, цей театр є домом для нових творів і класичних п’єс, які ставляться з яскравістю, енергією та автентичністю.

Theo

Тріумф оповіді над видовищністю – це візитна картка Theo. Художній керівник Фред Анзевіно бере великі бродвейські мюзикли й зводить їх до емоційної суті. Будьте готові стати частиною декорацій в буквальному сенсі. Актори співають, танцюють навколо кабаре-столиків, за якими сидить публіка.

Goodman Theatre

Тим, хто бажає добре відпочити, розслабитися, варто відвідати Goodman Theatre. Він вважається найстарішим і найбільшим некомерційним театром Чикаго, який завоював міжнародну популярність завдяки високоякісним постановкам, глибині й багатогранності художнього керівництва. Goodman Theatre прагне ставити як класичні, так і сучасні твори, надаючи можливість проявити себе широкому спектру художників і їх творчих задумів.

123...7Page 1 of 7

EDITOR PICKS

POPULAR POSTS

POPULAR CATEGORY

©
...