The Smashing Pumpkins: феномен чиказького андеграунду 1990-х та епоха альбому Siamese Dream 

Початок 1990-х років став золотою епохою альтернативного року, проте в суворому чиказькому андеграунді діяли власні непорушні правила. Поки місцеві панк- і нойз-гурти пишалися своєю незалежністю та зневажали комерційний успіх, четверо амбітних аутсайдерів вирішили піти проти течії, щоб створити один із наймонументальніших альбомів десятиліття. Як гурту вдалося вижити під тиском локальної сцени, подолати внутрішні драми та записати культовий Siamese Dream? Сайт chicago-trend.com розібрався в історії феномену The Smashing Pumpkins.

Між індастріалом та панк-елітою: чому ранні The Smashing Pumpkins дратували чиказький андеграунд

Історія колективу розпочалася в Чикаго 1988 року, коли Біллі Корґан та Джеймс Іга почали експериментувати зі звучанням лише з гітарами та драм-машиною. Їхній перший виступ відбувся 9 липня того ж року в невеликому барі Chicago 21 Club. Проте справжнім каталізатором змін став Джо Шанахан, власник знакового місцевого клубу Metro. Він погодився дати музикантам майданчик для виступів, але висунув жорсткий ультиматум – гурт мусить знайти живого барабанника. Саме так у команді з'явився джазовий перкусіоніст Джиммі Чемберлін. Згодом, після випадкового знайомства, до них приєдналася басистка Д’Арсі Вретцкі, остаточно сформувавши класичний кістяк The Smashing Pumpkins.

Наприкінці 1980-х музичний ландшафт Чикаго був суворо сегментованим. Місто, чию музичну славу колись викувала легендарна студія Chess Records, тепер жило зовсім іншими ритмами. Місцева сцена чітко ділилася на безкомпромісний панк і нойз-рок, що гуртувався навколо інді-лейбла Touch and Go, та похмурий індастріал під егідою Wax Trax. На тлі цього середовища Корґан зі своєю командою виглядали відвертими білими воронами. Вони відкрито орієнтувалися на готичну естетику The Cure та Depeche Mode, змішуючи її з важкими рифами в стилі Black Sabbath і класичним роком минулих десятиліть.

Для чиказької андеграундної еліти такий підхід здавався блюзнірством. Місцева тусовка вважала прагнення до популярності та готовність працювати з мейджор-лейблами ознакою тотальної «некрутості». Попри відверте несприйняття з боку музичних пуристів, гурт упевнено прокладав власний шлях:

• У 1990 році на невеликому лейблі Limited Potential вийшов дебютний сингл I Am One, який змусив звернути на колектив увагу.
• Уже наступного 1991 року світ побачив повноцінний альбом Gish, записаний під керівництвом молодого продюсера Бутча Віга.
• Дебютна платівка несподівано добре продавалася, розійшовшись накладом понад 300 тисяч примірників.

Цей неочікуваний комерційний успіх миттєво вивів The Smashing Pumpkins на значно вищий рівень, ніж місцевий. Еволюція гурту нагадувала важкий шлях до олімпійських висот у професійному спорті, коли вчорашні амбітні аматори раптом опиняються у вищій лізі. Вони більше не були просто ще одним чиказьким інді-гуртом – попереду маячили великі контракти, міжнародні тури та неймовірний психологічний тиск, який став фундаментом для створення їхнього головного шедевра.

Втеча до Джорджії як порятунок: наркотики, розбиті серця та диктатура Корґана в Triclops Studios

Успіх дебютної платівки замість радості приніс гурту колосальний тиск та завищені очікування індустрії. До підготовки другого альбому The Smashing Pumpkins підійшли в стані тотального внутрішнього колапсу. Романтичні стосунки між Джеймсом Ігою та Д’Арсі Вретцкі завершилися розривом, після чого вони майже припинили спілкуватися. Барабанник Джиммі Чемберлін стрімко занурювався у важку наркотичну залежність. Сам Біллі Корґан страждав від глибокої депресії, творчого ступору та пізніше зізнавався, що під час написання матеріалу його регулярно переслідували думки про самогубство.

Щоб врятувати колектив від остаточного розпаду та ізолювати Чемберліна від звичних чиказьких дилерів, з грудня 1992 до березня 1993 року запис перенесли якнайдалі від рідного міста – у Triclops Studios, що в місті Марієтта, штат Джорджія. План ізоляції спрацював не відразу: навіть на новому місці барабанник швидко знайшов заборонені речовини. Дійшло до того, що Джиммі довелося відправляти на реабілітацію просто посеред студійних сесій. Та після повернення він зіграв і записав найвидатніші ударні партії у своїй кар'єрі.

У студії запанувала жорстка, але вимушена диктатура Корґана. Прагнучи досягти ідеалу та не маючи часу на нескінченні дублі колег, фронтмен власноруч перезаписував більшість гітарних і басових партій. Робота над Siamese Dream перетворилася на справжній марафон на виживання.

Характеристика сесій	Деталі студійного процесу
Графік роботи	По 12–15 годин на добу, спочатку 6, а під кінець – 7 днів на тиждень
Фінансовий тиск	Через нескінченні дублі бюджет перевищили на 250 тисяч доларів
Технічна база	Робота суто на аналоговій стрічці (дві машини Studer, консоль Neve)
Психологічний клімат	За спогадами Бутча Віга: «Гурт у розладі, усі готові перегризти одне одному горло»

Такий безкомпромісний підхід ледь не знищив музикантів психологічно. Проте саме ця напруга в поєднанні з маніакальним перфекціонізмом заклала основу для того безпрецедентно щільного саунду, який згодом стане візитівкою гурту.

Багатошаровий перфекціонізм Siamese Dream: «гітарні карти» Бутча Віга та виснажливе зведення

Біллі Корґан та Бутч Віг свідомо прагнули досягти максимально насиченого, майже «перепродюсованого» звучання. На противагу сирому, гаражному звуку гранжу, який тоді захоплював чарти, Siamese Dream створювався як складна архітектурна споруда. Основою цього підходу став разючий контраст між надважкими, агресивними гітарними рифами та крихкими мелодіями. Щоб досягти потрібного об'єму, музиканти створювали силу-силенну гітарних доріжок – в окремих піснях до сорока.

Працювати з такими масивами звуку на аналоговому обладнанні було справжнім технічним викликом. Багатошаровість вимагала ідеальної точності та залізної дисципліни. Аранжування стали настільки щільними й заплутаними, що продюсеру доводилося буквально малювати детальні «гітарні карти» – візуальні схеми на папері, щоб орієнтуватися, на якій доріжці та в який момент має звучати конкретна партія. 

Останнім етапом виробництва став процес постпродакшену, для якого гурт перемістився до Лос-Анджелеса, у Rumbo Studios. На допомогу запросили британського інженера Алана Маулдера, який на той час уже прославився роботою над культовим шугейз-альбомом Loveless гурту My Bloody Valentine. Спочатку планувалося, що зведення забере близько двох тижнів. Однак через маніакальну увагу до кожної ноти цей процес розтягнувся на виснажливі 36 днів. Фінальний мастеринг платівки довірили інженеру Гові Вайнбергу, який поставив фінальну крапку.

Пророки поза власною батьківщиною: мультиплатиновий тріумф і шлях до монументального Mellon Collie

Альбом Siamese Dream побачив світ 27 липня 1993 року на лейблі Virgin і миттєво перевернув правила гри в тогочасній музичній індустрії. Платівка яскраво дебютувала на десятій сходинці престижного чарту Billboard 200, а у Великій Британії посіла високе четверте місце. Такі треки, як Cherub Rock, Today, Disarm та Mayonaise, поєднали гранжеву енергетику з глибокою ліричністю. Згодом реліз здобув преміальний чотирикратний платиновий статус у США, а його загальні світові продажі перетнули позначку в шість мільйонів копій.

Парадоксально, але на тлі шаленого міжнародного визнання в рідному Чикаго гурт і далі залишався «чужим» для значної частини андеграунду. Пуристи не пробачили їм амбіцій, звинувачуючи Корґана в остаточній комерціалізації та зраді ідеалів сцени. Водночас саме цей реліз зробив The Smashing Pumpkins одним із найвідоміших культурних експортів міста 1990-х років, поставивши їх в один ряд із такими місцевими зірками, як Ліз Фейр та Urge Overkill.

Проте глобальний комерційний успіх не розв'язав внутрішніх проблем колективу. Джиммі Чемберлін ще кілька разів залишатиме гурт і повертатиметься назад, борючись із власними демонами, тоді як Біллі Корґан лише посилить свій тотальний контроль над творчим процесом. Досвід роботи над Siamese Dream нещадно загартував їх перед новим викликом. У 1995 році колектив видасть свій магнум-опус – амбітний подвійний альбом Mellon Collie and the Infinite Sadness, який остаточно закріпить статус гурту на самій вершині мейнстриму альтернативного року.